Впала з неба додолу
потривожена ангелом зірка,
Покотилась до обрію, збурила
зоряну синь;
На душі стало сумно, на
устах стало солоно-гірко,
Бо чорнобиль-трава — не
полин.
Чом же ти, Україно,
материнська вербова колиска,
Знов така мовчазна, мов
обпалена груша стоїш?
І течуть твої сльози, і
болять твої роки так близько,
Чом не просиш у Бога
здоров’я для діток своїх?
Ти завжди була з Богом, не
нужденна ні хлібом, ні сіллю,
Як же ти допустила, щоб
скалічили душу твою?
Впала з неба зоря,
покотилась Чорнобильська зірка…
Сіра осінь прийде,
готуватись до вічності треба,
І петля радіації стягує шию
твою.
Встань, моя Україно,
простягни свої руки до неба,
Знай, що Бог ще чекає
молитву твою.
(І. Притика)
